у_мене_немає_душіДесь там, де в мене колись була душа - там зараз, здається, дірка. Порожнеча.
То місце іноді ниє, від того неприємні відчуття, але я нічого неможу із цим зробити. Просто я не можу повернути
свою душу собі назад.Я її продала. Тобто, ні. Навіть віддала. Задарма. Думала, що мені щось за це буде взамін. Але
мені нічого не дали. Тепер так і ходжу, без душі. Майже звикла. Але ще не зовсім.
... Почалося все гарячого літа. Тоді, коли саме у розквіті своєму був серпень, на вулиці було жарко,
всі шукали прохолоди. А ще всі шукали кохання.Я вже мала кохання. Але саме тоді я і зустріла свого Сатану. Свого
Диявола, якому згодом віддала найдорожче.
...Диявол мав цілком людську подобу. Щоправда, дещо відрізнявся від інших людей своєю зовнішністю та характером,
але то таке. Чи смішно то, чи безглуздо, але із ним ми познайомилися у Інтернеті. Так, виявляється, пекельні потвори
також сидять у мережі. Сама здивувалася.Тож, ми спілкувалися із ним деякий час, аж поки не пішли розмови про
зустріч.Я захотіла зустрітися із ним, але тоді я просто не знала,хто він є насправжді. Дурна, наївна була, мабуть.
Варто помітити, що із першого погляду, саме тоді, коли ми вперше зустрілися поглядом,все і почалось. Просто саме
тоді між нами промайнула якась іскра,струм. Тоді все почалося, і вже не відпускало. Я думаю, що саме в той день,
саме в той час, серпневого дня, він поглядом зачепився за мою душу і почав її повільно висмоктувати.
мій Диявол - дивне створіння. Він часто спить,багато читає, а ще боляче кусається. Він має прозорі очі,скляні і
страшні. Я боюся дивитися у ці очі. Боюся тому, що у них нічого не видно. Знаєте, кажуть, що очі -дзеркало душі.
Коли дивишся людині в вічі, ніби зазираєш у душу. Так от коли я зазираю Дияволові в вічі, я нічого не бачу.
Мені здається, у нього просто немає душі.Тому, саме тому, він витягує душі із інших людей. Але йому від цього,
більшою мірою, не легше.
Спочатку я не помічала, як він це робить. Не помічала, що він впливає на мене. Але інші помічали. І натякали.А я,
дурна,була настільки засліплена якимось сильним почуттям (ні, не кохання - кохання то гучно сказано), що навіть
на натяки не звертала уваги. Просто він ніби осліпив мене: осліпив своїм диявольським світлом, і я не могла
спокійно дивитися, не могла бачити світ таким, яким він був направді. Зате, ви знаєте, як було боляче потім, коли
світло зникло і я почала дивитися нормально. Але про це пізніше...
Отже, Диявол. Після того нашого першого дня, коли ми зустрілися поглядами, я почала погано спати. Просто мені не
давали спокою думки: він не виходив із моєї голови, оселившись там надовго. ЗНаєте, як воно: коли лягаєш спати із
думками про Диявола, просинаєшся із думками про нього ж, а ще вночі сниться він же...
Того серпневого вечора я вперше відчула смак його диявольських вуст і вже ніколи не могла забути. Той гірко-солодкий присмак -
присмак солодкого бажання та гіркої зради - не давав мені спокою. Просто мій Диявол став моїм спокусником: я зрадила своєму
коханому, і не жалкувала про це.Тому що та зрада була такою солодкою. Диявол робив все обережно, повільно і тихо, у
повній темряві, аби я не бачила, що в той час він втратив людську подобу і на короткі миті став сравжнім пекельним
створінням.Він торкався вустами моєї шиї, а мене пробирало струмом: я тремтіла від тих доторків. Він стискав моє
тіло і залишав ледь помітні сліди.В мене паморочилася голова і підіймалася до максимуму температура.Температура
була такою високою, ніби то справді було пекло.
Після того я помітила на шиї легкі, не дуже видимі сліди - дві цятки.Ніби від гострих-гострих ікол, але навіть не
болючих. Я ніколи не казала про це нікому,хоча б тому, що на ранок все зникло. Залишилося лише кілька подряпин
та дуже боліла голова. Тому я не можу сказати, то було правда, чи ні.
Мій Диявол навіть не дзвонив мені просто так ніколи. Дуже-дуже рідко. А мені так хотілося чути його голос.
Ми спочатку рідко бачилися, але так тісно і відверто спілкувалися, що я навіть подумала, що він все ж має душу:
просто будо відчуття, ніби він мені ту душу відкриває.
Диявол був для мене ідеальним. Майже ідеальним. Він був для мене предметов розмов і обговорень, він був для мене
людиною, яка затьмарила мені все і всіх. точніше вибачайте - він був не людиною.
Якось так не помітно настали часи, коли ми із моїм Дияволом почали бачитися частіше. Я забула сказати вам про те,
що мій Диявол мав Янголя. У нього була кохана, яку він називав своїм Янголям. Але це не заважало йому бачитися
зі мною і витягувати мою душу. Просто, напевне,янголячу душу він вже встиг витягнути давно. Він зраджував Янголові,
п"ючи мою кров, тягнучи, наче коклейль через соломинку, повільно-повільно мою душу.Його Янголя навіть не здогадувалося.
Ще б пак - Диявол добре маскувався і іноді професійно брехав. Він вміє це, він такий.
Ми з Дияволом іноді любили бути жорстокими: він часто лишав мені на тілі синці та сліди від укусів,а я гралася із
ним у невинну жертву і забороняла робити певні речі.Одного мені шкода і досі: мені ніколи не вдавалося лишити йому хоч
один синець чи слід від укусу.Навіть не знаю, чому так. Але повірте, мені так хотілося: мені хотілося, аби його
Янголиця, побачивши це, здивувалася. Просто я стала жорстокішою і хитрішою - Диявол так на мене впливав.
Це навіть не можна було назвати коханням. Просто пристрасть, яка поглинала повністю, з головою, і від
якої не можна було втриматись. Мені жодного разу не вдавалося вирватися із міцних дияволячих обіймів - він
любив брати силою, при чому, як фізичною, так і психологічно. Він гіпнозував. О,так, гіпноз був його улюбленим
хобі. Я не раз відчувала на собі його експерименти. Але з часом почала звикати.Багато чого змінилося: я майже
втратила свої вміння передбачати майбутнє, інтуїцію. Раніше я часто відчувала дежавю,бачила віщі сни і могла передбачувати,
що на мене чекає. Із появою в моєму житті Диявола ці здібності спочатку стали слабше виражені, а потім зникли і зовсім.
Можливо, він забрав їх собі разом із душею. Знаєте, мені шкода, що в мене цього більше немає.
Ще одне, чого я набралася від свого Диявола - любов до дахів. Так, я любила дахи і раніше, але із його появою це почуття
посилилося. Ми сиділи з ним на даху, звісивши ноги униз, і розмовляли; іноді він нахиляв мене над прірвою, міцно тримаючи,
і кусав за шию. Я не могла вирватися,бо боялася ворухнутися - я не хотіла зірватися вниз....Про дахи я почала
писати багато віршів. Я і раніше писала - я завжди писала - але Диявол вплинув на те, що я почала писати жорстокіше,у
моїх віршах та прозі відчувалася знервованість, майже істерія, і ... любов до дахів. Я уявляла себе янголом і писала про це
ночами, і від цього мені легшало на короткий час. З якогось дива я почала потроху ставати Янголицею. Все частіше тягнуло на дахи
та просто до вікна - літати. Я все частіше почала відчувати,як за моєю спиною ростуть крила - часто щось заважало у
області лопаток, я відчувала, як крила пробиваються, розривають живі тканини у мене на спині, але ... вони так і не виросли
повністю. Просто я так і не стала поки що його Янголицею. Зате мене досі дивує, чому у Диявола дівчата - Янголи?
Як можна так співіснувати?...
...Останні декілька днів ми із Дияволом починаємо сваритися. Я плачу, психую, від тих психів я розношу на частини свою кімнату,
ламаю олівці та декілька днів поспіль вже хочу розбити монітор свого комп"ютера. Диявол став жорсткішим до мене, і навіть не
розуміє причину моїх сліз. він каже, що я хвора. Так, я знаю, я хвора, і це не дивно.
Вчора до мене остаточно дійшло, що в мене вже немає душі. Що вона вся належить йому. Диявол висмоктав із мене всі соки,
забрав душу, і покинув мене на призволяще. Тільки іноді він приходить, коли старі рани від нього вже зажили, він лишає
нові. Щоб я не розслаблялася, певне, щоб пам"ятала, хто таакий Диявол. Мені так важко, я ледь стримуюся. Весна не лишає мені
вибору. А знаєте, чому мені так важко?Саме тому, що він нарешті перестав мене засліплювати. Я стала бачити світ таким, яким він є.
Знову стала бачити. І мені не звично. Я вже встигла звикнути до напівтемряви і існування у своєму, дивному та нелюдському,
напівдемонічному світі.Зараз мені боляче, але я тримаюся.
Я ховаю за застібнутими на всі гудзики сорочками свої груди - адже там тепер окрім купи синців та слідів від укусів просто пусто.
Десь там якраз,де я ношу свій анкх, у тому місті - там пустош. Я хочу приховати її від усіх,адже меін соромно, що я без душі.
Я навіть не знаю, чи це нормально - віддати комусь її просто так.
Найголовніше те, що я і досі не розумію, коли саме він остаточно висмоктав із мене душу. чи він робив це весь час повільно, чи
то було тільки на початку, а потім, в один прекрасний момент, а коли, я не знаю, він раптово випив її всю до кінця, не лишивши нічого...
Я маю певні припущення, що це могло статися під час нашої останньої зустрічі.Тоді ми з Дияволом стояли, обійнявшись, він, як завжди,
запустив руки мені під кофтину та міцно стиснув, а я чомусь вирішила зазирнути йому в очі. Саме тоді я помітила велику-велику порожнечу
і ледь помітні, слабкі відблиски його демонічного єства - холодний вогонь, світло-блакитне сяйво,яке зачіпило мне за живе...
Можливо, саме тоді, коли ми були очі-в-очі, він і висмоктав мою душу повністю. Витягнув, а вона, певне, я гадаю, не пручалася - вже не
було сил...
Найжахливіше, що я не поверну її назад. Вона навічно лишиться у мого Диявола.І я навіть не дізнаюся, що він робить із тими душами, і чи
багато їх вже у нього...
Чи нормально це, бути без душі? Віддати її просто так і тепер жалкувати?
Я в жахливому полоні, в який замкнула себе сама.І мені не виплутатися
@темы:
частицы души,
Я сошла с ума,
Мысли вслух